Паренхіматозні та стромально-судинні дистрофії

Введення

Дистрофія (грец. "dys" — порушення і "trophe" — живлення) — це складний патологічний процес, основою якого є порушення метаболізму в тканинах або клітинах, що призводить до змін у їх структурі. В результаті цього виникає енергетичний дефіцит, що знижує функціональні можливості спеціалізованих структур клітин. Дистрофія є одним із видів пошкодження клітин (альтерації), тому в особливо тяжких випадках може призвести до некрозу(як правило, передує некрозу).

Безпосередньою причиною дистрофії можуть бути порушення механізмів трофіки — системи клітинних або позаклітинних механізмів, що забезпечують метаболізм і структурну організацію тканини або клітини, необхідну для виконання її спеціалізованої функції. Клітинні механізми забезпечуються структурною організацією клітини, її саморегуляцією та генетичним кодом.Життєдіяльність клітини залежить від навколишнього середовища та регулюється різними системами організму. Позаклітинні механізми трофіки включають інтегративні (нейроендокринні, нейрогуморальні) і транспортні (кровоносна та лімфатична) системи. Отже, безпосередньою причиною розвитку дистрофії є порушення як клітинних, так і позаклітинних механізмів, що забезпечують трофіку(наприклад, порушення синтезу ферментів або недостача певного субстрату - внутрішньоклітинні причини розвитку дистрофій, коли порушення живлення клітини, яке обумовлене закупоркою артерії(наприклад) - це зовнішньоклітинні причини).
Порушення ауторегуляції клітини викликають різні фактори: гіпоксія(порушення окислення жирних кислот в міокарді призводить до їх накопичення - розвивається "тигрове серце"), токсичні речовини та лікарські препарати(гентаміцин), радіація, спадкова недостатність або відсутність ферменту(наприклад, сфінголіпідози), мікроби і віруси, порушення складу крові або сечі, дисбаланс у харчуванні(відсутність вітамінів B призводить до накопичення ліпідів в печінці). Важливу роль відіграє пошкодження генів рецепторів, що координують функції різних ультраструктур клітини. Порушення ауторегуляції клітини призводить до енергетичного дефіциту та порушення ферментативних процесів. Ферментопатія або ензимопатія (набута або спадкова) стає основним патогенетичним фактором дистрофії при порушенні клітинних механізмів трофіки.
Порушення функцій транспортних систем, що забезпечують метаболізм і структурну цілісність тканин і клітин, викликає гіпоксію, яка є провідною у розвитку дисциркуляторних дистрофій.
Порушення ендокринної регуляції трофіки (тиреотоксикоз, діабет, гіперпаратиреоз) ведуть до розвитку ендокринних дистрофій, а порушення нервової регуляції трофіки (порушення іннервації, пухлини головного мозку) — до нервових або церебральних дистрофій.
При дистрофіях у клітинах або міжклітинній речовині накопичуються різні продукти обміну (білки, жири, вуглеводи, мінерали, вода), які змінюються кількісно або якісно через порушення ферментативних і енергетичних процесів. Пошкодження може виникати як при надлишку, так і при дефіциті цих речовин. Дистрофії можуть бути оборотними або необоротними, що відображає загальну закономірність переходу від життя до смерті. Смерть не настає миттєво — їй передує період, протягом якого зміни ще оборотні, і можливе відновлення нормальної структури та функції.
Механізми розвитку дистрофії включають:

• Інфільтрацію — надмірне проникнення продуктів обміну з крові та лімфи в клітини або міжклітинну речовину.
• Декомпозицію — розпад ультраструктур клітин і міжклітинної речовини.
• Викривлений синтез — утворення речовин, не властивих нормальним клітинам і тканинам.
• Трансформацію — перетворення продуктів одного виду обміну в інші, наприклад, жирів і вуглеводів у білки.

Інфільтрація та декомпозиція — це основні морфогенетичні механізми дистрофії, що можуть проявлятися на різних рівнях (ультраструктурному, клітинному, тканинному, органному). Для діагностики дистрофій використовують гістохімічні методи, які дозволяють точно визначити порушення обміну речовин(забарвлення).

Класифікація дистрофій ґрунтується на кількох критеріях:

• за типом ураження: паренхіматозні, стромально-судинні, змішані
• за видом порушеного обміну: білкові, жирові, вуглеводні, мінеральні
• за впливом генетичних факторів: набуті, спадкові
• за поширеністю процесу: загальні, місцеві

Паренхіматозні дистрофії

Паренхіматозні дистрофії виникають через порушення обміну речовин у функціонально високо спеціалізованих клітинах(паренхіма органу - це клітини, які виконують основну функцію). Вони пов'язані з дисфункцією клітинних механізмів трофіки. Різні типи паренхіматозних дистрофій відображають недостатність певних фізіологічних (ферментативних) механізмів, необхідних для виконання клітиною її спеціалізованих функцій, таких як функції гепатоцитів, нефроцитів чи кардіоміоцитів.
Важливо, що в різних органах, як-от печінці, нирках або серці, один і той самий тип дистрофії може мати різні патогенетичні та морфологічні механізми. Тому перехід одного виду паренхіматозної дистрофії в інший неможливий, але можливе їхнє поєднання.
Існує три типи внутрішньоклітинного накопичення метаболітів:

• Збільшення кількості нормальних ендогенних метаболітів через їхнє недостатнє виведення або розпад
• Накопичення метаболітів, які не можуть бути метаболізовані через генетичні дефекти ферментів (хвороби накопичення або тезауризмози).
• Скупчення аномальних екзогенних речовин, які клітина не здатна зруйнувати, наприклад, частинки вугілля.

Залежно від типу порушеного обміну речовин, паренхіматозні дистрофії поділяються на білкові (диспротеїнози), жирові (ліпідози) і вуглеводні.

Паренхіматозні диспротеїнози

Суть паренхіматозних диспротеїнозів полягає у зміні фізико-хімічних та морфологічних властивостей білків клітини. Вони можуть зазнавати денатурації та коагуляції(збивання в купи) або, навпаки, коліквації(розрідженню), що призводить до гідратації цитоплазми. При порушенні зв'язку білків з ліпідами відбувається руйнування мембранних структур клітини. Це може призвести до розвитку некрозу.

Зерниста дистрофія, яку описав німецький патологоанатом Рудольф Вірхов, характеризується появою білкових зерен у клітинах паренхіматозних органів під час мікроскопічного дослідження. Органи при цьому збільшені, м'які та тьмяні на розрізі, що й послужило причиною для назви "мутне набухання". Однак сучасні дослідження показують, що це явище часто пов'язане не з накопиченням білка, а з набряком і руйнуванням ультраструктур клітин(які складаються з білка).Причиною такого явища може бути будь-що: пошкодження клітинних структур вільними радикалами, радіацією, хімічними чинниками, вірусами, мікробами і т.д.
Цей процес є зворотним і може бути усунутий після припинення дії причини, яка викликала дистрофію. Однак якщо причина залишається, зерниста дистрофія може трансформуватися в гіаліново-краплинну дистрофію.

При гіаліново-краплинній дистрофії в клітинах утворюються великі білкові краплі, які зливаються між собою і заповнюють цитоплазму. Це призводить до руйнування клітинних ультраструктур і часто завершується фокальним коагуляційним некрозом(а іноді і повним некрозом клітини). Така дистрофія зазвичай зустрічається в нирках, рідше — в печінці та міокарді. Особливо цікаво буде розглянути патогенез цього захворювання в нирках за участю пошкоджуючого фактору антибіотику гентаміцину: цей препарат пошкоджує(модифікує) фосфоліпіди апікальної поверхні епітеліоцитів проксимального звивистого канальця.Клітина відчуває, що щось з клітинною мембраною не гаразд і запускає певні процеси, які забезпечують видалення та заміщення пошкодженних фосфоліпідів.При цьому пошкоджені фосфоліпіди поглинаються лізосомами, які в нормі перетравлюють все, що тільки можна.Але модифіковані гентаміцином фосфоліпіди не піддаються дії ферментів лізосом, а тому вони просто накопичуються в цих органелах, внаслідок чого порушується робота лізосомальних ферментів, а як наслідок порушується внутрішньоклітинне перетравлення.Згадуємо, що в проксимальному звивистому канальці відбувається реабсорбція пептидів: ці сполуки із просвіту канальця потрапляють в цитоплазму нефроцита, де під дією лізосомальних ферментів розпадаються на амінокислоти, а ті вже потрапляють в кров.Даний сценарій не має розвитку в нашому випадку, бо лізосоми не працюють - пептиди не перетравлюються - накопичуються, денатурують і склеюються - утворюється гіалін.В тяжких випадках це може призвести до некрозу.І це не тільки про гентаміцин: дуже багато антибіотиків проявляють нефротоксичну дію подібним способом, але просто ділянка ушкодження буде змінюватись(петля Генле, збірні трубочки, дистальний звивистий каналець). У печінці при гіаліново-краплинній дистрофії з'являються гіаліноподібні тільця Меллорі, які є ознакою алкогольного гепатиту або інших захворювань, таких як первинний біліарний цироз або хвороба Вільсона-Коновалова.Точний механізм утворення тілець Меллорі не до кінця відомий, існує три механізми-теорії(дуже складні), але якщо говорити просто: коли відбувається знешкодження етанолу утворюються вільні радикали, які пошкоджують клітинну мембрану - проникність води зростає - клітина набухає, порушується фолдинг білків К8/18 - вони склеюються між собою - утворюється гіаліноподібна(желеподібна) маса.

Гідропічна, або водяна дистрофія характеризується утворенням вакуолей, заповнених цитоплазматичною рідиною, які з'являються в клітинах. Її найчастіше спостерігають в епітелії шкіри, ниркових канальців, гепатоцитах, м'язових та нервових клітинах, а також у клітинах кори надниркових залоз.
Така дистрофія може мати дві форми:

• Балонна дистрофія: Клітини набухають як балон перед їх руйнуванням. Це часто спостерігається при вірусних інфекціях епітеліальної тканини, зокрема при вірусі ящура(сприйнятливі лише тварини). Вірус вражає клітини епітелію язика та ніг, змушуючи їх набухати, поки вони не розірвуться. Рідина, яка містить вірус, утворює пухирці (мікровезикули) в епітелії, які згодом можуть лопнути, вивільняючи вірус.
• Вакуольна дистрофія: Надлишкова вода накопичується в ендоплазматичній сітці (ER), що призводить до її набряку та фрагментації. У цитоплазмі залишається рідина у вигляді вакуолі. Це часто відбувається у метаболічно активних клітинах(+ в них гарно виражені іонні помпи, що запобігає накопиченню води в самій цитоплазмі), таких як гепатоцити, епітелій ниркових канальців і панкреатичні ацинарні клітини. Під мікроскопом видно збільшені клітини паренхіми, заповнені невеликими вакуолями — це розтягнуті канали ендоплазматичної сітки, що містять прозору рідину. Прогресування процесу призводить до руйнування мембран ендоплазматичної сітки, утворення великих вакуолей та переповнення клітини водою, що завершується фокальним колікваційним некрозом.

Причини розвитку можуть бути різними для різних органів: у нирках — пошкодження гломерулярного фільтра при гломерулонефриті чи діабеті, у печінці — вірусний або токсичний гепатит, в епідермісі — вірусні інфекції, такі як віспа. Результатом гідропічної дистрофії часто є некроз клітин, що призводить до значного порушення функцій органів.

Агрегати аномальних білків - структури, які виникають внаслідок порушення фолдингу протеїнів(порушується утворення четвертинної структури), що призводить до їх злипання.Причинами може бути будь-що: окислювальний стрес, порушення роботи білків-шаперонів, зсув pH, гіпоенергетичні стани клітини, порушення роботи убіквітину та протеасом(руйнують непотрібні білки) і так далі.
Але особливо такий вид дистрофії характерний для нейродегенеративних захворювань: протеасоми за тих чи інших причин перестають руйнувати відпрацьовані білки, а це призводить просто до їх накопичення та агрегації.Зрозуміло, що у вкрай тяжких випадках відбувається смерть нейронів та гліоцитів - порушується когнітивні функції.

Паренхіматозні ліпідози

У цитоплазмі клітин містяться переважно ліпіди, які утворюють з білками складні жирово-білкові комплекси — ліпопротеїди, що складають основу клітинних мембран та ультраструктур клітини. Окрім ліпопротеїдів, у цитоплазмі також зустрічаються нейтральні жири — складні ефіри гліцерину та жирних кислот.
Для виявлення ліпідів використовують зрізи заморожених або зафіксованих у формаліні тканин. Жири фарбують за допомогою судану III і шарлаху (червоний колір).
Порушення обміну цитоплазматичних ліпідів проявляється у:

• збільшенні їх вмісту в клітинах, де вони зазвичай присутні
• появі ліпідів там, де їх зазвичай немає
• або утворенні ліпідів незвичного хімічного складу

Жирова дистрофія паренхіматозних клітин найчастіше зустрічається в міокарді, печінці та нирках. У клітинах міокарда утворюються жирові краплі, що поступово стають більшими і можуть заміщати майже всю цитоплазму. При цьому руйнуються мітохондрії, і зникає поперечна посмугованість м'язових волокон. Ці зміни мають осередковий характер і часто з'являються у клітинах, розташованих уздовж венозного коліна капілярів, де найнижчий рівень кисню в крові.
Вид серця при жировій дистрофії залежить від ступеня ураження. Якщо процес слабко виражений, його можна виявити лише під мікроскопом. При сильному ураженні серце збільшується, камери розтягуються, а міокард стає дряблим і глинисто-жовтим на розрізі. Часто на поверхні ендокарда видно жовто-сіру посмугованість, що особливо помітно в сосочкових м'язах — це називається «тигровим серцем».
Розвиток жирової дистрофії міокарда пов'язують із трьома основними механізмами:

• надлишковим надходженням жирних кислот у кардіоміоцити
• порушенням жирового обміну
• розпадом ліпопротеїдних комплексів внутрішньоклітинних структур

При жировій дистрофії печінки (ожирінні) відбувається значне збільшення кількості жиру в гепатоцитах та зміна його складу. Спочатку в клітинах печінки з'являються дрібні жирові гранули (пиловидне ожиріння), які поступово об'єднуються у більші краплі (дрібнокрапельне ожиріння), а потім утворюють великі жирові вакуолі (великокрапельне ожиріння), що заповнюють всю цитоплазму і відтискають ядро на периферію клітини. Такі клітини стають схожими на жирові. Найчастіше жир відкладається на периферії часточок печінки, але при значній дистрофії може поширюватися дифузно. Зовнішній вигляд печінки змінюється: вона збільшується, стає дряблою і має охряно-жовтий або жовто-коричневий колір. При розрізі на поверхні видно жирний наліт. Механізми розвитку жирової дистрофії печінки пов'язані з надмірним надходженням жирних кислот у гепатоцити, порушенням їх окислення під дією токсинів або нестачею амінокислот для синтезу фосфоліпідів.Також важливим фактором є надмірне надходження глюкози в гепатоцит, так як саме цей моносахарид є субстратом для синтезу ЖК: чим активніше відбувається катаболізм глюкози, тим більше утворюється ацетил-КоА та вільних радикалів(за рахунок окислення НАДН, які утворились під час гліколізу та піруватдегідрогеназної реакції).Вільні радикалі можуть заважати синтезу білків ApoB100 - протеїну, який необхідний для синтезу ЛПДНЩ, який являється основним способом транспорту жирів із печінки в адипоцити.При недостатності метіоніну може бути порушений процес утворення фосфоліпідів(потрібні для утворення оболонки ЛПДНЩ), що також призведе до акумуляції жиру.Також не варто забувати, що в метаболізмі ліпідів також беруть участь безліч вітамінів групи B, вітаміни-антиоксиданти Е та С, а значить при їх гіповітамінозі також може виникати ліподистрофія(детальніше в відео про ліпотропні фактори).
У нирках жирова дистрофія проявляється в епітелії канальців, де накопичуються нейтральні жири, фосфоліпіди або холестерин. Нирки збільшені, дряблі, іноді щільні через поєднання з амілоїдозом.
Також вагомими причинами розвитку жирової дистрофії є тканинна гіпоксія при серцево-судинних захворюваннях, легеневих хворобах та анеміях, а також інфекції та отруєння.
Результат жирової дистрофії залежить від ступеня пошкодження. Якщо дистрофія не супроводжується значною руйнацією клітинних структур, то вона, зазвичай, оборотна. Однак, якщо відбуваються глибокі порушення обміну клітинних ліпідів, це найчастіше призводить до загибелі клітин і різкого порушення функції органу(внаслідок накопичення жиру, гепатоцити втрачають свої функції детоксикації, а отже, наприклад, порушується метаболізм ЛЗ, що супроводжується подовженим терміном дії/більш вираженими побічними ефектами).
До групи спадкових ліпідозів належать системні ліпідози, які виникають через генетичний дефіцит ферментів, що беруть участь у метаболізмі певних ліпідів.Залежно від виду накопичуваних ліпідів розрізняють такі захворювання:

• Цереброзидліпідоз глюкозидцерамідліпідоз (хвороба Гоше)
• Сфінгомієлінліпідоз (хвороба Німана-Піка)
• Гангліозидліпідоз (хвороба Тея-Сакса або амавротична ідіотія)
• Генералізований гангліозидоз (хвороба Нормана-Ландінга).

Ліпіди найчастіше накопичуються в печінці(розвивається гепатомегалія), селезінці(спленомегалія, порушення знешкодження еритроцитів), кістковому мозку, центральній нервовій системі та нервових сплетеннях, утворюючи характерні клітини, такі як клітини Гоше або Піка, що мають діагностичне значення при біопсії.Основні симптоми: відсталість у фізичному та розумовому розвитку, біль в животі, блювота, діарея.

Вуглеводні дистрофії

Основні вуглеводи в клітинах — це полісахариди (в основному глікоген), глікозаміноглікани (мукополісахариди), та глікопротеїди. Глікозаміноглікани поділяються на нейтральні та кислі, до яких належать гіалуронова кислота, хондроїтинсульфат і гепарин. Вони можуть зв'язуватися з метаболітами та здійснювати їх транспорт. Глікопротеїди, зокрема муцини та мукоїди, важливі для утворення слизу та присутні в багатьох тканинах.
Виявлення цих речовин здійснюється за допомогою гістохімічних реакцій, таких як ШИК-реакція та метахромазія, яка дозволяє визначати різні види вуглеводів у тканинах.
Основні запаси глікогену знаходяться в печінці та скелетних м'язах.Глікоген - полісахарид глюкози, який являється альтернативним джерелом енергії в умовах стресу клітини.
Регуляція вуглеводного обміну здійснюється нейроендокринною системою. Важливу роль відіграють гіпоталамус, гіпофіз (гормони, такі як АКТГ, тиреотропний, соматотропний), β-клітини підшлункової залози (інсулін), надниркові залози (глюкокортикоїди, адреналін) та щитоподібна залоза. Порушення обміну глікогену проявляються як у зниженні його кількості в тканинах, так і в накопиченні там, де його зазвичай немає. Найбільш виразно ці порушення спостерігаються при цукровому діабеті та спадкових вуглеводних дистрофіях — глікогенозах. При цукровому діабеті, який пов'язаний з патологією β-клітин острівців підшлункової залози, відбувається недостатнє використання глюкози тканинами. Це призводить до збільшення її рівня в крові (гіперглікемія) та виділення з сечею (глюкозурія). Запаси глікогену в тканинах різко зменшуються, особливо в печінці, де порушується його синтез(бо інсулін, якого зараз немає, стимулює глікоген синтезу - ключовий фермент глікогенезу).Натомість, можна побачити відкладання глікогену в бета-клітинах підшлункової залози(при діабеті другого типу).При надмірній концентрації глюкози в крові страждають нирки, бо глюкоза може вступати в реакцію з поверхневими(і не тільки) білками нефроцитів, в результаті чого утворюються продукти глікозилювання - модифіковані білки, які не так добре виконують свою функцію, також може спостерігатись надмірне відкладання глікогену в цих клітинах.

Спадкові вуглеводні дистрофії, які виникають через порушення обміну глікогену, називаються глікогенозами. Глікогенози виникають через дефіцит або відсутність ферменту, який бере участь у розщепленні глікогену, і відносяться до спадкових ферментопатій або хвороб накопичення. Відомо шість типів глікогенозів, що викликані недостатністю шести різних ферментів:

• Глікогеноз I типу — хвороба Гірке
• II типу — хвороба Помпе
• V типу — хвороба Мак-Ардля
• VI типу — хвороба Герса

Структура глікогену, який накопичується в тканинах при цих захворюваннях, залишається незмінною, за винятком хвороб:

• Форбса-Корі (III тип)
• Андерсена (IV тип)

Стромально-судинні дистрофії

Стромально-судинні (мезенхімальні) дистрофії виникають через порушення обміну речовин у сполучній тканині строми органів і стінках судин. Вони розвиваються в зоні гістіону — структурної одиниці, що включає мікроциркуляторне русло, елементи сполучної тканини (волокна, основну речовину, клітини) і нервові волокна.
При таких порушеннях у сполучній тканині накопичуються продукти метаболізму, що потрапляють із кров'ю або лімфою, є наслідком неправильного синтезу або виникають через дезорганізацію основної речовини та волокон сполучної тканини. Мезенхімальні дистрофії поділяються на три основні типи:

• Білкові (диспротеїнози)
• Жирові (ліпідози)
• Вуглеводні

Диспротеїнози

До стромально-судинних диспротеїнозів відносять мукоїдне набухання, фібриноїдне набухання та гіаліноз. Ці стани часто є послідовними стадіями дезорганізації сполучної тканини.

Мукоїдне набухання — це початкова та зворотня дезорганізація сполучної тканини, що супроводжується руйнуванням протеогліканів(під дією колагенази, желатинази та інших протеолітичних ферментів), в результаті чого утворюється велика кількість гіалуронідової кислоти та глікозаміногліканів. Через гідрофільні властивості вивільнених сполук збільшується проникність тканин і судин, що призводить до гідратації та набухання міжклітинної речовини. Мікроскопічно основна речовина набуває базофільного відтінку, а колагенові волокна зберігають структуру, але набухають і стають менш стійкими до колагенази. Часто спостерігається при ревматичних захворюваннях(запалення сполучної тканини) та алергії. Причинами розвитку мукоїдного набухання можуть бути гіпоксія, інфекції (наприклад, стрептококова), та імунопатологічні реакції. Зміни можуть бути зворотними або прогресувати в фібриноїдне набухання, впливаючи на функцію органу, як це буває при ревматичному ендокардиті.

Фібриноїдне набухання — це глибока і незворотна дезорганізація сполучної тканини, що характеризується деструкцією основної речовини та волокон, супроводжується значним підвищенням судинної проникності і утворенням фібриноїда.Такі морфологічні зміни є продовженням мукоїдного набухання: протеолітичні ферменти зруйнували вже глікозаміноглікани(які ще були наявні при мукоїдном набуханні), внаслідок чого гідрофільні властивості тканини зменшуються, а значить вміст води також зменшується.Проте, протеолітичні ферменти тепер вже будуть руйнувати молекули колагену, що призводить до порушення цілісності стінки капілярів, а отже, в сполучну тканину починають інфільтрувати білки плазми крові, зокрема, фібрин, який починає взаємодіяти із компонентами сполучної тканини, утворюючи фібриноїд.
Мікроскопічно при фібриноїдному набуханні колагенові волокна стають гомогенними та пропитуються білками плазми, утворюючи міцні з'єднання з фібрином. Зазвичай такі зміни супроводжуються фібриноїдним некрозом — повною деструкцією тканини.
Причини цього процесу можуть включати інфекційно-алергічні, аутоімунні та ангіоневротичні реакції, а також хронічні запальні процеси. Фібриноїдне набухання часто призводить до порушення функції органу або його повного зупинення.

З часом, всі білки сполучної тканини руйнуються під дією протеолітичних ферментів - утворюється "білкове звалище", яке має більш культурну назву - гіалін, розвивається гіаліноз.
Судинний гіалін — це переважно гематогенна речовина, утворення якої залежить не тільки від гемодинамічних і метаболічних процесів, але й від імунних механізмів. Залежно від патогенезу виділяють три типи судинного гіаліну:

• Простий гіалін — утворюється внаслідок інсудації, тобто проникнення незмінених або незначно змінених компонентів плазми крові. Часто зустрічається при гіпертонії(тому що підвищується ортостатичний тиск, сполуки із кровообігу витискуються в матрикс).
• Ліпогіалін — містить ліпіди та β-ліпопротеїди, характерний для захворювань, пов'язаних із порушенням жирового обміну, наприклад, при цукровому діабеті.
• Складний гіалін — складається з імунних комплексів(антитіла, компоненти комплементу), фібрину та продуктів руйнування структур судинної стінки. Характерний для захворювань з імунопатологічними порушеннями, таких як ревматичні захворювання.

Дисліпідози

Порушення обміну нейтральних жирів в організмі може проявлятися загальним або локальним накопиченням жирової тканини. Нейтральний жир, який виконує функцію енергетичного резерву, зберігається в жирових депо - адипоцитах. Ця жирова тканина також має механічні та підтримуючі функції, тому може заміщати тканини, що атрофувалися.
Ожиріння — це збільшення кількості нейтрального жиру в організмі, що проявляється його відкладенням у різних частинах тіла, таких як підшкірна клітковина, сальник або епікард. Особливу клінічну важливість має ожиріння серця, коли жирова тканина розростається під епікардом і проникає в строму міокарда, що може призводити до атрофії серцевих м'язів і навіть розриву серця. Ожиріння може бути первинним, коли його причина невідома (ідіопатичне), або вторинним, коли воно розвивається на тлі інших захворювань, таких як порушення харчування, ендокринні розлади або травми головного мозку.
Протилежністю ожирінню є кахексія — втрата маси тіла через голодування або злокачественні пухлини. Локальне накопичення жиру, відоме як ліпоматоз, може виникати як заміщення атрофованої тканини або внаслідок порушень обміну речовин.
Порушення обміну холестерину також можуть призводити до серйозних захворювань, таких як атеросклероз, коли холестерин і ліпопротеїди низької щільності накопичуються в стінках артерій, що призводить до їх звуження та утворення атеросклеротичних бляшок(механізм розвитку вивчає патфіз або патбх).

Порушення обміну вуглеводів

Стромально-судинна вуглеводна дистрофія виникає через порушення балансу глікопротеїнів і глікозаміногліканів у сполучній тканині. Одним із проявів таких порушень є ослизнення тканин, коли хромотропні речовини (зокрема глікозаміноглікани) вивільняються зі зв’язків з білками і накопичуються в міжклітинній речовині. Це призводить до заміни колагенових волокон слизоподібною масою, і тканини стають набряклими, напівпрозорими, а клітини набувають відростків. Часто це спостерігається при ендокринних дисфункціях або виснаженні організму, як у випадку з мікседемою (недостатність гормонів щитовидної залози).
Наслідки ослизнення можуть бути оборотними, але при прогресуванні можуть розвинутися коліквація та некроз тканин з утворенням слизових порожнин. Це призводить до значних функціональних порушень залежно від важкості та тривалості процесу.
Мукополісахаридози — це група спадкових захворювань накопичення, зумовлених порушенням обміну глікозаміногліканів. Одним із прикладів є хвороба Гурлера (гаргоїлізм), для якої характерні аномальний ріст, деформації кісток, помутніння рогівки, пороки серця, гепатомегалія та спленомегалія.
Мені не віриться, що це кінець.