При дослідженні зовнішнього дихання лікар попросив пацієнта здійснити максимально глибокий видих після максимально глибокого вдиху для визначення такого показника:

Чому це правильна відповідь

Показник, що визначається при максимальному видиху після максимально глибокого вдиху, відображає сумарний об’єм повітря, який може бути довільно мобілізований дихальною системою. Він формується як результат послідовного залучення дихального об’єму, резервного об’єму вдиху та резервного об’єму видиху, що разом характеризують функціональні можливості легень і грудної клітки. На органному рівні регуляції цей показник залежить від розтяжності легеневої тканини, рухливості грудної клітки та сили скорочення дихальних м’язів. Максимальний вдих забезпечується активною роботою діафрагми і зовнішніх міжребрових м’язів, а максимальний видих реалізується за рахунок внутрішніх міжребрових і черевних м’язів. На клітинному та тканинному рівнях вирішальне значення має еластичність альвеолярних стінок і поверхневий натяг, що модулюється сурфактантом. Саме ці фізичні властивості визначають, який об’єм повітря може бути утриманий після глибокого вдиху і наскільки повно він може бути видалений при форсованому видиху. Формування цього показника не залежить від газового складу крові або швидкості дифузії газів, а визначається суто механікою дихання. Зміна будь-якої ланки, що обмежує максимальний вдих або видих, безпосередньо зменшує величину вимірюваного об’єму. Зворотні зв’язки реалізуються через пропріорецептори дихальних м’язів і рецептори розтягнення легень, які координують глибину і межі дихальних рухів. Саме поєднання максимально можливого вдиху та максимально можливого видиху робить цей маневр специфічним для визначення життєвої ємності легень.