У чоловіка, хворого на гіпертонічну хворобу, спіронолактон викликав виражений терапевтичний ефект. Його терапевтична активність обумовлена ослабленням дії:

Чому це правильна відповідь

pharm_krok_all_tests 69 Альдостерону Спіронолактон належить до калійзберігаючих діуретиків і є антагоністом мінералокортикоїдних рецепторів. Його фармакологічний процес — гормонально-рецепторна блокада в дистальних відділах нефрона, де альдостерон у нормі підсилює реабсорбцію натрію та води і стимулює секрецію калію та протонів. Тобто препарат не «ганяє воду» напряму, а вимикає гормональний сигнал, який утримує натрій. Мішень спіронолактону — внутрішньоклітинний мінералокортикоїдний рецептор у головних клітинах збірних трубочок. У нормі комплекс «альдостерон–рецептор» підвищує транскрипцію та активність ENaC (епітеліальних натрієвих каналів) на апікальній мембрані та Na⁺/K⁺-АТФ-ази на базолатеральній мембрані. Наслідок — інтенсивне повернення Na⁺ у кров, створення негативного потенціалу в просвіті канальця і, як результат, посилене виділення K⁺ (через ROMK) та H⁺ (через α-інтеркальовані клітини). Спіронолактон конкурентно блокує цей рецептор, тому «глушить» саме альдостеронову програму реабсорбції натрію. На рівні гомеостазу це означає: менше реабсорбції Na⁺ і води в кінцевих відділах нефрона → помірний натрійурез і діурез → зменшення об’єму позаклітинної рідини, венозного повернення і серцевого викиду, що клінічно знижує артеріальний тиск. Паралельно зменшується секреція K⁺ і H⁺, тому спіронолактон «зберігає» калій і може спричиняти гіперкаліємію та метаболічний ацидоз, що логічно випливає з блокади альдостерону. Фармако Ключовий механізм ускладнення в задачі — блокада β2-адренорецепторів у бронхіальному дереві. У нормі активація β2-рецепторів катехоламінами підвищує cАМФ у гладеньких м’язах бронхів, що спричиняє бронходилатацію та функціонально «гальмує» бронхоконстрикцію. Пропранолол, блокуючи β2-рецептори, знімає цей бронхорозширювальний тонус і створює умови для переважання бронхоконстрикторних впливів (вагус, локальні медіатори), що клінічно проявляється відчуттям задухи та утрудненням дихання. Важливо, що симптоми з’явилися через певний час після старту терапії: це типово для ситуації, коли фармакологічна блокада проявляється на фоні прихованої бронхіальної гіперреактивності або супутнього обструктивного компонента, навіть якщо він не був діагностований раніше. З фармакодинамічної точки зору цей побічний ефект є передбачуваним і механістично обґрунтованим саме для неселективних β-блокаторів. Проблема тут не в «міотропній» прямій дії на бронхи, а в блокаді рецепторної ланки, яка підтримує бронходилатацію. Тому логічна тактика полягає не в «додаванні» бронходилататора, залишаючи причину, а у зміні антигіпертензивного засобу на такий, що збереже користь β1-блокади для тиску і серця, але мінімізує блокаду β2 у бронхах. Оптимальним вибором у рамках запропонованих відповідей є перехід на селективний β1-адреноблокатор (кардіоселективний), оскільки він значно менше впливає на β2-рецептори бронхів і, відповідно, менше провокує бронхоспазм. Такі препарати зберігають антигіпертензивні механізми через серце і ренін, але знижують ризик обструктивних побічних реакцій. При цьому слід пам’ятати, що селективність є дозозалежною: у високих дозах навіть β1-селективні засоби можуть частково блокувати β2, тому контроль симптомів і підбір мінімально ефективної дози є принциповими. Саме тому правильність варіанту визначається двома ключовими ознаками: поява задухи на фоні прийому неселективного β-блокатора найкраще пояснюється блокадою β2-адренорецепторів у бронхах, а раціональна тактика — заміна на селективний β1-адреноблокатор, а не призначення β2-блокатора чи пошук «інших» рецепторних причин, які не відповідають класичній фармакології пропранололу.