Чоловікові, хворому на сифіліс, призначили лікарський засіб, в основі механізму дії якого є порушення утворення муреїну, що призводить до загибелі збудника. Визначте препарат:

Чому це правильна відповідь

Ключова ознака задачі — «порушення утворення муреїну, що призводить до загибелі збудника». Муреїн (пептидоглікан) є каркасом клітинної стінки бактерій; його синтез критичний саме для збереження осмотичної стабільності клітини. Препарати, що вибірково блокують синтез пептидоглікану, належать до β-лактамних антибіотиків, а бензилпеніцилін є класичним представником пеніцилінів, історично і клінічно базовим засобом етіотропної терапії сифілісу, спричиненого Treponema pallidum. На молекулярному рівні бензилпеніцилін є β-лактамом, який ковалентно зв’язується з пеніцилінзв’язувальними білками (PBP), що функціонально відповідають бактеріальним транспептидазам (ферментам фінального етапу побудови стінки). Блокада транспептидації зриває поперечне зшивання ланцюгів пептидоглікану, через що клітинна стінка стає «дефектною» під час росту й поділу. Додатково порушується баланс між синтезом і деградацією стінки, активуються аутолізини бактерій, і це переводить ефект у бактерицидний, тобто з реальним лізисом і загибеллю мікроорганізму. Фармакодинамічно пеніциліни — антибіотики з часозалежною бактерицидністю: ефективність визначається тим, як довго концентрація перевищує мінімальну інгібуючу концентрацію для збудника, а не піковою концентрацією. Для сифілісу це принципово, бо трепонеми повільно діляться, і потрібне достатньо тривале «покриття» активним β-лактамом, щоб захопити мікроорганізми у фазі росту, коли синтез стінки є мішенню. Саме тому в реальній практиці часто використовують пролонговані форми пеніциліну, але в задачі перевіряють базовий механізм — порушення синтезу муреїну. Фармакокінетично бензилпеніциліну натрієва сіль є водорозчинною формою бензилпеніциліну для парентерального введення, оскільки сам бензилпеніцилін кислотонестійкий і перорально руйнується в кислому середовищі шлунка. Виводиться переважно нирками (канальцева секреція), що робить важливою корекцію режиму при тяжкій нирковій недостатності та пояснює взаємодію з препаратами, які гальмують канальцеву секрецію і підвищують рівні пеніциліну. Для сифілісу також значуща тканинна пенетрація: при нейросифілісі потрібні режими, що забезпечують достатні концентрації в ЦНС, оскільки проникнення через ГЕБ залежить від запалення та досягнутих концентрацій у плазмі. Клінічно зв’язок «антисифілітичний препарат» + «порушення утворення муреїну» практично тотожний пеніцилінам. Типові небажані реакції пеніцилінів логічно випливають з імуногенності β-лактамного кільця та білкових кон’югатів: гіперчутливість (від висипу до анафілаксії), а також дисбіотичні явища при ширшому впливі на флору. Для лікування сифілісу специфічно важливо пам’ятати про реакцію Яриша–Герксгеймера як наслідок масивної загибелі трепонем з вивільненням антигенів і медіаторною відповіддю організму; це не «алергія на пеніцилін», а передбачувана реакція на бактерицидну елімінацію збудника. Отже, саме «Бензилпеніциліну натрієва сіль» найточніше відповідає механізму пригнічення синтезу муреїну з бактерицидним результатом при сифілісі.