Юнак 16 років, що страждає на цукровий діабет з 10 років, почув про можливості замінити ін'єкції інсуліну таблетками глібенкламіду. Однак лікар, до якого він звернувся, категорично йому відмовив. Чому глібенкламід не можна призначити в даному випадку?

Чому це правильна відповідь

Глібенкламід належить до похідних сульфонілсечовини другого покоління і реалізує свій гіпоглікемізуючий ефект виключно через зв’язування з SUR1-субодиницею АТФ-чутливих калієвих каналів на мембрані β-клітин підшлункової залози, що призводить до закриття каналів, деполяризації мембрани, відкриття потенціалзалежних кальцієвих каналів, надходження Са2+ у цитозоль і екзоцитозу везикул з інсуліном. Таким чином, глібенкламід є секретогогом інсуліну і діє тільки за умови наявності функціонально активних β-клітин, здатних синтезувати та виділяти власний ендогенний інсулін. У пацієнта з цукровим діабетом 1 типу, що триває з 10-річного віку, відбувається аутоімунне руйнування β-клітин, тому до 16 років їхня маса критична знижена або практично відсутня, що робить неможливим будь-яке стимулювання секреції інсуліну пероральними препаратами цієї групи. Відсутність β-клітин зумовлює абсолютний дефіцит інсуліну, який може бути компенсований лише екзогенним введенням інсуліну; препарати сульфонілсечовини в такій ситуації не тільки неефективні, але й небезпечні, оскільки можуть викликати короткочасне незначне зниження глюкози за рахунок залишкових β-клітин (якщо такі ще є) з подальшим виснаженням і прискоренням їх апоптозу. Саме тому глібенкламід, як і всі інші похідні сульфонілсечовини, протипоказаний при цукровому діабеті 1 типу і застосовується виключно при цукровому діабеті 2 типу за умови збереженої секреторної функції β-клітин. Ключовою фармакологічною ознакою, що відрізняє діабет 1 типу від 2 типу, є саме неможливість стимуляції β-клітин, що прямо вказує на хибність ідеї заміни інсуліну глібенкламідом у даного пацієнта. Фармакокінетично глібенкламід добре всмоктується в шлунково-кишковому тракті, має високу біодоступність, значною мірою зв’язується з білками плазми, метаболізується в печінці із утворенням активних метаболітів і виводиться переважно з жовчю та частково нирками, але ці особливості не мають значення при абсолютному дефіциті інсуліну, оскільки препарат просто не матиме мішені для дії. Таким чином, причина відмови від призначення глібенкламіду полягає виключно в патогенетичній неможливості стимуляції знищених β-клітин, а не в особливостях метаболізму чи інших механізмах.