Після лікування протитуберкульозним лікарським засобом у жінки віком 40 років виникли явища невриту зорового нерва, порушення памʼяті та судоми. Який препарат приймала пацієнтка?

Чому це правильна відповідь

Ізоніазид — базовий протитуберкульозний засіб першого ряду з вибірковою активністю проти Mycobacterium tuberculosis. За типом фармакологічного процесу це хіміотерапевтичний антибактеріальний препарат, який діє на мікобактерії переважно бактерицидно щодо активно поділюваних популяцій і бактеріостатично щодо повільно зростаючих. Його ключова мішень — синтез клітинної стінки мікобактерій, а саме міколевих кислот, без яких стінка втрачає барʼєрні властивості й життєздатність. Механізм дії ізоніазиду є «про-лікарським»: він активується всередині мікобактерії каталазо-пероксидазою KatG і після активації інгібує ферментні системи, залучені до синтезу міколевих кислот (класично описують інгібування InhA та повʼязаних шляхів синтезу довголанцюгових жирних кислот). Це не рецепторний вплив у людини, а прицільне пригнічення унікальної для мікобактерій біосинтетичної ланки. Однак клінічна токсичність ізоніазиду формується вже на рівні організму людини й повʼязана з його взаємодією з піридоксином (вітаміном B6): ізоніазид утворює комплекси з піридоксальфосфатом та/або функціонально виснажує запаси B6, що знижує активність B6-залежних ферментів у нервовій системі, зокрема ферментів, потрібних для синтезу ГАМК. Дефіцит гальмівного медіатора та порушення нейрометаболізму прямо ведуть до нейротоксичності, яка у задачі описана як порушення памʼяті та судоми, а також невритоподібні прояви. Фармакокінетично ізоніазид добре всмоктується при пероральному застосуванні, широко розподіляється по тканинах і рідинах, проникає через ГЕБ і плаценту, що робить можливими центральні неврологічні побічні ефекти при схильності або дефіциті B6. Метаболізм відбувається переважно в печінці шляхом ацетилювання (N-ацетилтрансфераза), причому існують фенотипи «швидких» і «повільних» ацетиляторів, що впливає на концентрації препарату та ризик токсичності: при повільному ацетилюванні зазвичай вищі експозиції й більше небажаних ефектів. Ці особливості пояснюють, чому у частини пацієнтів нейротоксичність може бути вираженою навіть при стандартних підходах, а профілактичне призначення піридоксину є патогенетично обґрунтованим. Регуляція ефекту й взаємодії для ізоніазиду важлива через потенціал лікарських взаємодій на рівні печінкового метаболізму та адитивної токсичності з іншими протитуберкульозними препаратами, особливо гепатотоксичності у комбінованих схемах. Але для задачі ключовим є саме фармакодинамічний «місток» до клінічної картини: виснаження піридоксину та дефіцит піридоксальфосфату порушують нормальну роботу нейронів і провокують неврологічні ускладнення. Неврит зорового нерва у тестовій логіці подається як нейротоксичний прояв, який корелює з B6-дефіцитними невритами/нейропатіями при ізоніазиді, і узгоджується з одночасними судомами та когнітивними порушеннями, що вказують на ураження ЦНС. Чому правильним є саме «Ізоніазид»: у клінічній фармакології він є протитуберкульозним препаратом із характерною нейротоксичністю, що патогенетично повʼязана з функціональним дефіцитом вітаміну B6 і зниженням ГАМК-ергічного гальмування. Сукупність симптомів з боку нервової системи (неврит, порушення памʼяті, судоми) найкраще «сідає» на цей механізм і відмежовується від альтернативних препаратів, для яких провідні побічні ефекти інші (гепатотоксичність з іншим профілем, ототоксичність, мієлосупресія тощо).