Мукополісахаридоз належить до хвороб накопичення. Через відсутність ферментів порушується розщеплення полісахаридів. У пацієнтів спостерігається їх нагромадження та підвищення виділення із сечею. У яких органелах відбувається накопичення мукополісахаридів?

Чому це правильна відповідь

Мукополісахаридози є лізосомними хворобами накопичення, при яких дефіцит специфічних гідролаз лізосом порушує деградацію глікозаміногліканів (мукополісахаридів), що призводить до їх інтралізосомального накопичення в клітинах різних тканин. Глікозаміноглікани (дерматансульфат, гепарансульфат, кератансульфат тощо) надходять у лізосоми шляхом ендоцитозу чи аутофагії, де в кислом середовищі (рН 4,5–5,0), підтримуваному протонною помпою V-АТФазою, відбувається послідовна дія екзоглікозидаз, сульфатаз та інших ферментів для повного розщеплення до моносахаридів та сульфатів. При генетичному дефіциті одного з ферментів (наприклад, ідуронатсульфатази при синдромі Гунтера чи α-L-ідуронідази при синдромі Гурлера) каскад деградації блокується, незавершені продукти накопичуються в лізосомах, викликаючи їх збільшення, вакуолізацію та перетворення на резидуальні тільця. Це порушує нормальну архітектоніку клітин, механічно стискає органели, активує вторинне запалення з вивільненням цитокінів та призводить до дисфункції тканин — гепатоспленомегалії, ураження кісток (дизостоз), серцевих клапанів, ЦНС (при формах з ураженням мозку). Клінічно спостерігається підвищення екскреції глікозаміногліканів з сечею через переповнення лізосом та їх екзоцитоз, а також прогресуюча деформація скелету, затримка розвитку, кардіоміопатія. Наслідками є прогресуюче накопичення з незворотним ушкодженням тканин, оскільки лізосоми втрачають здатність до нормального катаболізму. Саме лізосомальна локалізація дефекту є ключовою патогенетичною ознакою мукополісахаридозів як хвороб накопичення, що відрізняє їх від порушень в інших органелах, де глікозаміноглікани не деградуються. Накопичення мукополісахаридів відбувається виключно в лізосомах через блокаду гідролітичних ферментів, що призводить до вторинного ураження клітин та органів, роблячи цей варіант єдиним правильним у контексті лізосомних хвороб накопичення.