Хворий 78-ми років з хворобою Паркінсона приймає препарати леводопи (наком). Яка антипаркінсонічна дія у цього засобу?
- А М-холіноблокуюча
- Б Блокуюча гістамінергічна дія
- В Адреноблокуюча
- Г М-холіноміметична
- Д Допамінергічна Правильна
Чому це правильна відповідь
Леводопа (у складі препарату наком, тобто комбінації леводопи з інгібітором периферичної ДОФА-декарбоксилази) є базовим протипаркінсонічним засобом із допамінергічною спрямованістю дії. За типом фармакологічного процесу це не прямий агоніст постсинаптичних рецепторів, а метаболічний попередник медіатора, який після проникнення в центральну нервову систему перетворюється на дофамін і таким чином відновлює дефіцит дофамінергічної нейротрансмісії в нігростріарній системі. На молекулярному та нейрональному рівнях це призводить до нормалізації балансу між дофамінергічними й холінергічними впливами у смугастому тілі, що є ключовим патогенетичним механізмом полегшення симптомів хвороби Паркінсона. Механістично леводопа є безпосереднім субстратом для ферменту ДОФА-декарбоксилази (ароматичної L-амінокислотної декарбоксилази) у центральній нервовій системі. Вона транспортується через гематоенцефалічний бар’єр за допомогою переносника нейтральних амінокислот, після чого декарбоксилюється до дофаміну в нейронах і глії. Підвищення вмісту дофаміну в стріатумі активує дофамінові рецептори, насамперед D1- та D2-підтипи, що функціонально модулюють прямий і непрямий моторні шляхи базальних гангліїв, зменшуючи гіпокінезію, ригідність і, у багатьох пацієнтів, тремор. Фармакокінетично принциповою є комбінація леводопи з карбідопою (саме така комбінація є характерною для накома). Карбідопа інгібує периферичну ДОФА-декарбоксилазу і практично не проникає в ЦНС, тому зменшує перетворення леводопи на дофамін у периферії. Це збільшує частку леводопи, яка досягає мозку, дозволяє використовувати нижчі дози леводопи та знижує периферичні побічні ефекти, зумовлені дофаміном у крові та тканинах, такі як нудота, блювання, ортостатична гіпотензія та серцеві аритмії. Регуляція ефекту та взаємодій у леводопи значною мірою визначається коливаннями концентрації та прогресуванням нейродегенерації. З часом можуть розвиватися феномени “wearing-off” і “on-off”, а також дискінезії, що відображає нестабільність дофамінергічної стимуляції при зниженні буферної здатності нігростріарних нейронів. Взаємодії можливі, зокрема з препаратами, що впливають на метаболізм моноамінів або дофамінергічну передачу, але фундаментально терапевтичний ефект леводопи залишається наслідком підвищення центрального дофаміну, а не холінергічної чи гістамінергічної блокади. Клінічно леводопа є найефективнішим засобом для корекції моторних симптомів хвороби Паркінсона, саме тому вона широко застосовується у літніх пацієнтів із вираженою гіпокінезією та ригідністю. Ключова фармакологічна ознака задачі — прийом леводопи (наком) — однозначно вказує на допамінергічну дію, оскільки препарат відновлює дефіцит дофаміну в базальних гангліях і через це зменшує паркінсонічні прояви. Отже, правильна відповідь визначається прямим причинно-наслідковим зв’язком між перетворенням леводопи на дофамін у ЦНС та клінічним поліпшенням моторики.