Хворий з інфекційним мононуклеозом на протязі 2-х тижнів приймав глюкокортикостероїдні препарати. Настала ремісія, але у нього виникло загострення хронічного тонзиліту. Результатом якої дії глюкокортикостероїдів є дане ускладнення?

Чому це правильна відповідь

Глюкокортикостероїди (преднізолон, дексаметазон, гідрокортизон тощо) належать до гормональних препаратів кори надниркових залоз і реалізують свої ефекти через внутрішньоклітинні глюкокортикоїдні рецептори (GR), які після зв’язування з лігандом транслоціюються в ядро та модулюють транскрипцію сотень генів. Одним з ключових фармакологічних ефектів є імунодепресивна та імуносупресивна дія, що проявляється в пригніченні проліферації та диференціації Т-лімфоцитів (особливо Т-хелперів), зниженні продукції інтерлейкіну-2, інтерферону-γ, фактора некрозу пухлин-α, пригніченні функції макрофагів та нейтрофілів, зменшенні міграції лейкоцитів у вогнище запалення, стабілізації лізосомальних мембран та зниженні синтезу антитіл В-лімфоцитами. На системному рівні це призводить до зниження клітинного та гуморального імунітету, що клінічно використовується при аутоімунних захворюваннях, реакціях трансплантаційного відторгнення та тяжких алергічних станах, але одночасно значно підвищує ризик активації латентних та опортуністичних інфекцій. При інфекційному мононуклеозі, що спричинюється вірусом Епштейна–Барр, глюкокортикостероїди призначають лише за суворими показаннями (наприклад, загроза обструкції дихальних шляхів через гіперплазію лімфоїдної тканини), тому що їх імунодепресивна дія пригнічує противірусний імунітет, що може призводити до дисемінації вірусу та активації бактеріальної флори. Загострення хронічного тонзиліту в даному випадку є прямим наслідком імуносупресії: зниження активності Т-лімфоцитів та макрофагів у мигдаликах порушує місцевий імунний контроль над умовно-патогенною бактеріальною флорою (стрептококи, стафілококи), що призводить до її надмірного розмноження та розвитку гнійно-запального процесу. Таким чином, ускладнення виникає саме через імунодепресивну, а не протизапальну чи іншу дію глюкокортикостероїдів, оскільки протизапальний ефект, навпаки, зменшує набряк і гіперемію, а імуносупресія створює умови для вторинної бактеріальної інфекції. Фармакокінетично глюкокортикостероїди добре всмоктуються при пероральному прийомі, мають високе зв’язування з транскортином та альбумінами, метаболізуються в печінці за участю CYP3A4, виводяться переважно нирками; при тривалому застосуванні (більше 7–10 діб) розвивається негативний зворотний зв’язок на вісь гіпоталамус–гіпофіз–надниркові залози, що призводить до вторинної надниркової недостатності після відміни, а також кумулятивне пригнічення імунної системи, що посилює ризик інфекційних ускладнень саме при курсовому лікуванні протягом 2 тижнів, як у задачі.