У хворого 27 років виявлено патологічні зміни печінки і головного мозку. У плазмі крові виявлено різке зниження, а в сечі підвищення вмісту міді. Поставлено діагноз - хвороба Вільсона. Активність якого ферменту в сироватці крові необхідно дослідити для підтвердження діагнозу?

Чому це правильна відповідь

Хвороба Вільсона є класичним прикладом спадкового порушення обміну мікроелементів, насамперед міді. Патологія зумовлена мутацією гена ATP7B, який кодує мідь-транспортуючу АТФ-азу гепатоцитів. Цей білок забезпечує включення міді в апоцерулоплазмін у апараті Гольджі та виведення надлишку міді з жовчею. При його дефекті мідь не зв’язується з апоцерулоплазміном, тому в кров не надходить активний церулоплазмін, а сама мідь накопичується в гепатоцитах, викликаючи оксидативний стрес, некроз і подальше вивільнення міді в кров, що веде до підвищення її екскреції з сечею. Біохімічна роль церулоплазміну полягає не лише у транспортуванні міді, але і в його ферментативній активності як фероксидази. Він каталізує окиснення Fe²⁺ у Fe³⁺, що забезпечує завантаження заліза в трансферин. Нестача церулоплазміну порушує цей процес, що опосередковано впливає і на залізний гомеостаз. Але головна діагностична ознака при хворобі Вільсона — це різке зниження рівня циркулюючого церулоплазміну в сироватці крові, оскільки утворення апоцерулоплазмін–мідь-комплексу блокується. Унаслідок накопичення міді у печінці та подальшого її виходу в кров мідь депонується в тканинах з високою чутливістю до оксидативного стресу: головному мозку (особливо базальні ядра), рогівці (кільце Кайзера–Флейшера) та нирках. Цей процес зумовлює неврологічні прояви, зміни поведінки, тремор, печінкову недостатність. Різке зниження мідьвмісного церулоплазміну в плазмі при одночасному підвищенні міді в сечі є патогномонічною комбінацією для хвороби Вільсона. Регуляція метаболізму міді в нормі залежить від збалансованої роботи гепатоцитів: надходження міді з їжею, її зв’язування з церулоплазміном, депонування і жовчне виведення. При дефекті ATP7B цей механізм порушений на ключовому етапі — включенні міді в церулоплазмін. Тому в сироватці виявляють низьку активність та концентрацію церулоплазміну, що і є найбільш інформативним маркером. Саме вимірювання активності церулоплазміну дозволяє підтвердити діагноз хвороби Вільсона, адже інші ферменти з переліку не пов’язані ні з мідним гомеостазом, ні з патогенезом захворювання.