Під час бактеріологічного дослідження калу та блювотних у мас пацієнта виявлено культуру холерного вібріону. Проведення якої реакції дасть змогу ви­значити вид мікроба, що спричинив це захворювання?

Чому це правильна відповідь

Vibrio cholerae є грамнегативною комоподібною паличкою з вигнутою формою, рухомою завдяки полярному джгутику, не утворює спор чи капсули, має тонкий шар пептидоглікану та зовнішню мембрану з ліпополісахаридом, що містить соматичний O-антиген. Сероварування холерного вібріону базується саме на O-антигенах, які є термостабільними та визначають основні серогрупи — O1 та O139 як збудники епідемічної холери, тоді як джгутиковий H-антиген є спільним для багатьох вібріонів і не використовується для видової чи сероварної ідентифікації. Холерні вібріони біохімічно активні, оксидазопозитивні, ферментують глюкозу з газоутворенням, ростуть на лужних середовищах. Основними факторами патогенності V. cholerae O1 та O139 є холерний ентеротоксин (CTX), кодований профагом, який викликає гіперсекрецію води та електролітів у тонкому кишковнику шляхом активації аденілатциклази, а також адгезини (TCP-пілі) для колонізації епітелію. Ендотоксин відіграє другорядну роль, оскільки захворювання переважно токсемічне без інвазії. Збудник тропний до поверхні тонкого кишковика, не проникає глибоко в тканини. Патогенез холери характеризується фекально-оральним проникненням через забруднену воду чи їжу, виживанням у кислому середовищі шлунка (при зниженій кислотності), масовим розмноженням у лужному вмісті тонкого кишковика та продукцією токсину. Токсин викликає масивну секреторну діарею без запального компонента, з втратою до 20 л рідини на добу, що призводить до дегідратації, гіповолемічного шоку та метаболічного ацидозу. Імунна відповідь переважно місцева з секреторними IgA, системне запалення відсутнє, тому в калі немає лейкоцитів чи крові. Діагностика холери включає взяття калу чи блювотних мас для мікроскопії в темному полі (характерний рух “риб’ячого рою”), посів на лужний агар чи TCBS-середовище з утворенням жовтих колоній, оксидазний тест та остаточну ідентифікацію сероварів реакцією аглютинації з O-сироватками (O1 та O139). Реакція аглютинації з O-антитілами дозволяє чітко визначити серогрупу збудника, відмежовуючи епідемічні штами від нехолерних вібріонів (NAG), які не аглютинуються цими сироватками. Серологічні методи для антитіл (наприклад, реакція Відаля) менш інформативні для гострої діагностики. Імунітет при холері гуморальний з переважанням секреторних IgA до токсину та LPS, післяінфекційний імунітет стійкий на кілька років. Існують пероральні вакцини (інактивована цільноклітинна з рекомбінантним B-субодиничним токсином або жива CVD 103-HgR), специфічна профілактика рекомендується в ендемічних регіонах, неспецифічна — санітарний контроль води та гігієна. Саме варіант аглютинації з сироватками, що містять О-антитіла, є правильним, оскільки ключова мікробіологічна ознака холерного вібріону — наявність специфічного термостабільного O-антигену (O1 або O139), який визначає епідемічну значущість штаму. Прямий причинно-наслідковий зв’язок полягає в тому, що лише токсигенні штами O1/O139, ідентифіковані саме O-аглютинацією, викликають класичну холеру з масивною діареєю. Цей метод чітко відмежовує збудника від інших вібріонів чи ентеробактерій, для яких використовують інші антигени чи реакції.