Мукополісахаридоз належить до хвороб накопичення. Через відсутність ферментів порушується розщеплення полісахаридів. У пацієнтів спостерігається їх нагромадження та підвищення виділення із сечею. У яких органелах відбувається накопичення мукополісахаридів?

Чому це правильна відповідь

Мукополісахаридози належать до групи лізосомних хвороб накопичення, у яких первинним порушенням є відсутність або різке зниження активності специфічних лізосомних гідролаз. Ці ферменти відповідають за розщеплення глікозаміногліканів (мукополісахаридів) до простіших компонентів. Якщо хоча б один із цих ферментів відсутній, частково розщеплені субстрати поступово накопичуються саме в лізосомах, бо саме вони є місцем завершення деградації складних макромолекул. На клітинному рівні надлишок нерозщеплених мукополісахаридів призводить до значного збільшення об’єму лізосом, їх набухання та злиття, що порушує внутрішньоклітинний транспорт, ферментативні реакції, а також цілісність цитоскелету. Дисфункціональні лізосоми з переповненим вмістом перешкоджають нормальному автофагічному очищенню клітини, тому з часом накопичуються і інші молекули, що поглиблює пошкодження. Глікозаміноглікани є структурними компонентами сполучної тканини, хрящів, клапанів серця, рогівки, тому їх накопичення у лізосомах викликає мультисистемне ураження: грубі риси обличчя (gargoylism), деформації суглобів, гепатоспленомегалію, затримку росту та інтелектуальну дисфункцію. Ці зміни виникають не через дефіцит синтезу, а через неможливість лізосом ефективно утилізувати надлишкові або пошкоджені молекули. Додатково накопичення мукополісахаридів порушує іонний баланс, внутрішньоклітинне рН та регулювання ферментативних каскадів усередині лізосом. Через це прогресує клітинний стрес, активація апоптозу та хронічне пошкодження тканин. Виведення глікозаміногліканів із сечею відображає їх надмірну акумуляцію в тканинах і плазмі. У контексті задачі ключовою ознакою є саме лізосомна локалізація дефекту, оскільки тільки лізосоми здійснюють кінцеву деградацію складних полісахаридів. Тому їх переповнення та збільшення є центральним, визначальним механізмом патології.