Чоловік з уретритом протягом тижня самостійно лікувався антибіотиком пеніцилінового ряду, але це не покращило його стан. Проведене бактеріологічне дослідження показало, що збудником захворювання є мікоплазми. Чому препарат, який приймав пацієнт, виявився неефективним?

Чому це правильна відповідь

Мікоплазми є бактеріями, але належать до унікальної групи прокаріотів, які повністю позбавлені клітинної стінки. Вони мають лише цитоплазматичну мембрану, що містить стероли, зокрема холестерин, який забезпечує відносну стабільність клітини. Через відсутність клітинної стінки мікоплазми характеризуються вираженим поліморфізмом і не фарбуються за Грамом типовим чином. Антибіотики пеніцилінового ряду належать до β-лактамів і реалізують свій антибактеріальний ефект шляхом інгібування синтезу пептидоглікану клітинної стінки. Вони блокують пеніцилінзв’язувальні білки, що беруть участь у формуванні поперечних зв’язків муреїну, що призводить до лізису бактерій під час росту і поділу. Оскільки мікоплазми не мають клітинної стінки і, відповідно, не містять пептидоглікану, у них відсутня мішень дії пеніцилінів. У результаті препарат не чинить жодного впливу на життєдіяльність збудника, навіть за умови достатньої концентрації в організмі пацієнта. Патогенез уретриту, спричиненого мікоплазмами, пов’язаний із адгезією збудника до епітеліальних клітин сечостатевого тракту та ушкодженням клітинних мембран і метаболізму господаря. Для лікування таких інфекцій ефективними є антибіотики, що діють на синтез білка або ДНК, наприклад макроліди або тетрацикліни. Ключовою мікробіологічною ознакою в умові задачі є неефективність пеніцилінів при підтвердженій мікоплазмовій інфекції. Прямий причинно-наслідковий зв’язок полягає у відсутності клітинної стінки як мішені дії β-лактамних антибіотиків, що чітко відмежовує мікоплазми від інших бактеріальних збудників уретриту.