У ВІЛ-інфікованого хворого спостерігається пригнічення активності імунної системи. Ураження яких клітин найбільшою мірою обумовлює стан імунодефіциту у цього пацієнта?

Чому це правильна відповідь

Вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) є РНК-вмісним ретровірусом родини Retroviridae з ліпідвмісною оболонкою, що містить глікопротеїни gp120 та gp41 для адгезії та фузії з клітинами. Вірус має конічний капсид, негативно-смислову РНК та фермент зворотну транскриптазу для синтезу ДНК на РНК-матриці з подальшою інтеграцією провірусу в геном хазяїна. Основними факторами патогенності є тропність до клітин з рецептором CD4 (Т-хелпери, макрофаги, дендритні клітини) за допомогою gp120, цитопатична дія з утворенням синцитію, апоптоз інфікованих клітин та імунне ухилення через високу мутабельність та латентну інфекцію. Патогенез ВІЛ-інфекції розпочинається з парентерального, статевого чи вертикального проникнення вірусу, зв'язування gp120 з CD4 та ко-рецепторами CCR5/CXCR4 на Т-хелперах з подальшим входом та реплікацією. Вірус масово інфікує та руйнує CD4+ Т-лімфоцити (Т-хелпери), що призводить до прогресуючого зниження їхньої кількості, порушення координації імунної відповіді, пригнічення як клітинного, так і гуморального імунітету. Ушкодження імунної системи проявляється опортуністичними інфекціями, саркомою Капоші та неврологічними розладами. Імунна відповідь спочатку ефективна з ЦТЛ та антитілами, але через виснаження Т-хелперів та мутації вірусу стає недостатньою. Діагностика ВІЛ базується на виявленні антитіл до gp120/gp41 та p24 методом ІФА з підтвердженням Western-blot, визначенні вірусного навантаження ПЛР та кількості CD4+ клітин імунофенотипуванням. Матеріалом слугують кров чи плазма; диференціацію від інших ретровірусів проводять за специфічними праймерами та антигенами. Клінічний імунодефіцит корелює зі зниженням CD4+ нижче 200/мкл. Імунітет при ВІЛ нестерильний, переважно клітинний з ЦТЛ, але прогресує до повного виснаження через втрату Т-хелперів. Вакцин не існує через мутабельність оболонкових білків; профілактика включає антиретровірусну терапію для пригнічення реплікації, бар'єрні методи та скринінг крові. Саме ураження Т-хелперів (CD4+ лімфоцитів) найбільшою мірою обумовлює стан імунодефіциту при ВІЛ-інфекції, оскільки ці клітини є центральними координаторами імунної відповіді, а їхня масова загибель через цитопатичну дію вірусу та апоптоз призводить до порушення активації В-лімфоцитів, макрофагів та Т-кілерів, що клінічно проявляється опортуністичними інфекціями. Цей механізм чітко відрізняє ВІЛ від інших імуносупресивних агентів, де пригнічення може стосуватися макрофагів чи В-клітин, але не призводить до такого селективного та прогресуючого дефіциту CD4+.