До інфекційного відділення лікарні госпіталізовано хворого з діагнозом бактеріальної дизентерії. Лабораторними дослідженнями встановлено, що збудник чутливий до багатьох протимікробних засобів, однак у хворого виявлені явища анемії. Який препарат протипоказаний хворому?
- А Фталазол
- Б Ентеросептол
- В Фуразолідон
- Г Левоміцетин Правильна
- Д Ампіцилін
Чому це правильна відповідь
Левоміцетин (хлорамфенікол) є антибіотиком широкого спектра з переважно бактеріостатичним типом дії, який реалізує ефект на молекулярному рівні через пригнічення бактеріального білкового синтезу. Його мішень — 50S-субодиниця бактеріальної рибосоми, де він блокує пептидилтрансферазну активність і таким чином зупиняє подовження пептидного ланцюга. Для шигельозу він може бути активним, але клінічний вибір завжди обмежується профілем токсичності, і саме це є ключем у задачі. Критичний момент полягає в тому, що левоміцетин має характерну та потенційно тяжку мієлотоксичність. Він може викликати дозозалежне пригнічення кісткового мозку (зниження еритропоезу, лейкопоезу, тромбоцитопоезу) і рідкісну, але особливо небезпечну ідіосинкратичну апластичну анемію, яка не корелює з дозою і може бути незворотною. У пацієнта вже наявні явища анемії, тобто є підстави підозрювати знижений резерв кровотворення або порушення еритропоезу; у такій ситуації препарат із ризиком поглиблення пригнічення кісткового мозку є фармакологічно та клінічно неприйнятним, тому його розцінюють як протипоказаний. Фармакокінетично левоміцетин добре всмоктується та широко розподіляється в тканинах, що підвищує як ефективність, так і системну токсичність. Він метаболізується в печінці шляхом кон’югації, а при порушенні печінкової функції ризик кумуляції та токсичних ефектів зростає. Принципово важливо, що мієлотоксичність пов’язана не з місцевою дією в кишці, а з системною експозицією та впливом на клітини кісткового мозку, тому навіть за наявності чутливості збудника цей препарат не є нейтральним вибором, особливо у пацієнта з гематологічною проблемою. Регуляція ефекту та взаємодії у контексті задачі менш визначальні, ніж ризик токсичності, але клінічно значущим є те, що додаткові фактори, які підвищують системну експозицію або пригнічують кровотворення, здатні посилювати небезпеку левоміцетину. У пацієнта з анемією будь-яке подальше зниження продукції еритроцитів або супутнє пригнічення інших ростків кровотворення може швидко погіршити оксигенацію тканин, підвищити ризик інфекційних ускладнень (через нейтропенію) та кровотеч (через тромбоцитопенію). Отже, правильність вибору зумовлена чітким причинно-наслідковим ланцюгом: левоміцетин має системний механізм токсичної дії на кістковий мозок, що може призводити до пригнічення гемопоезу й апластичних станів, а в умові прямо зазначено наявність анемії як клінічної ознаки з боку кровотворної системи. Саме ця фармакологічна особливість відмежовує левоміцетин від інших запропонованих протимікробних засобів і робить його протипоказаним у даного хворого.