При обстеженні хворого 70-ти років виявлено інсулінонезалежний цукровий діабет. Який препарат доцільно призначити хворому?

Чому це правильна відповідь

Глібенкламід є похідним сульфонілсечовини та застосовується при інсулінонезалежному цукровому діабеті, тобто діабеті 2 типу, коли зберігається здатність β-клітин підшлункової залози до синтезу інсуліну, але має місце інсулінорезистентність периферичних тканин і недостатня секреція гормону у відповідь на глікемічне навантаження. Препарат стимулює β-клітини до секреції ендогенного інсуліну шляхом блокади АТФ-залежних калієвих каналів, що веде до деполяризації мембрани, відкриття кальцієвих каналів та екзоцитозу гормону. Таким чином, він сприяє нормалізації вуглеводного обміну, зменшенню гіперглікемії та глюкозурії. Морфологічні зміни при діабеті 2 типу включають поєднання інсулінорезистентності з поступовою дисфункцією панкреатичних острівців, яка розвивається внаслідок глюкозотоксичності, ліпотоксичності та амілоїдозу острівців Лангерганса, що є характерним патоморфологічним проявом цього стану. В умовах збереженої тканини та наявності резерву секреторної функції стимуляція β-клітин є патогенетично обґрунтованою терапією. На відміну від діабету 1 типу, де морфологічно спостерігається майже повна деструкція β-клітин та лімфоцитарна інфільтрація острівців (інсуліт), при діабеті 2 типу абсолютна недостатність інсуліну відсутня, тому лікування інсуліном не є методом першої лінії. Саме тому препарати, що стимулюють залишкову функцію β-клітин, демонструють клінічну ефективність, особливо на ранніх етапах захворювання. Призначення глібенкламіду може зменшувати ризик ускладнень діабету, пов'язаних з судинним ураженням, включаючи нефропатію, ретинопатію та нейропатію, оскільки зниження гіперглікемії сповільнює процеси глікозилювання білків, потовщення базальних мембран та мікроангіопатію. Водночас препарат має ризик гіпоглікемії, що визначає необхідність контролю дозування та дієтичних заходів. Вибір саме цього препарату в контексті клінічної ситуації логічний, оскільки найімовірніший тип діабету у 70-річного пацієнта є діабет 2 типу з відносною інсуліновою недостатністю, а не абсолютним дефіцитом гормону. Отже, стимуляція ендогенної секреції інсуліну є патогенетично доцільним втручанням.