У чоловіка 47 років, який має хронічне захворювання печінки, лікар запідозрив гепатит С. Який патологічний матеріал потрібно дослідити для підтвердження діагнозу?

Чому це правильна відповідь

Вірус гепатиту С (HCV) є РНК-вмісним вірусом родини Flaviviridae з ліпідвмісною оболонкою, що містить глікопротеїни E1 та E2 для адгезії та проникнення в гепатоцити через рецептори CD81, SR-B1 та клаудини. Вірус має ікосаедричний капсид, оточений оболонкою, чутливий до детергентів та ефіру, характеризується високою генетичною варіабельністю з утворенням квазівидів, що дозволяє уникати імунної відповіді. Основними факторами патогенності є тропність до гепатоцитів, пряма цитопатична дія з індукцією апоптозу, а також механізми імунного ухилення через інгібіцію інтерферону та мутації в регіоні гіперваріабельності E2. Патогенез гепатиту С розпочинається з парентерального проникнення вірусу через кров чи кров'яні продукти, після чого він зв'язується з рецепторами гепатоцитів і реплікується в цитоплазмі з утворенням негативної РНК-посередника. Поширення відбувається внутрішньопечінково з інфікуванням сусідніх клітин, без значної вірусемії в гострій фазі, але з персистенцією в хронічній. Ушкодження печінки переважно імунноопосередковане з інфільтрацією Т-лімфоцитами, що призводить до некрозу гепатоцитів, фіброзу та цирозу. Імунна відповідь клітинного типу частково контролює реплікацію, але часто недостатня для елімінації, що зумовлює хронічний перебіг у більшості випадків з формуванням стеатозу, фіброзу та ризиком гепатоцелюлярної карциноми. Діагностика гепатиту С базується на виявленні маркерів вірусу в крові: спочатку скринінг на антитіла anti-HCV методом ІФА, потім підтвердження наявності вірусної РНК за допомогою ПЛР з визначенням генотипу та вірусного навантаження. Кров є основним і єдиним необхідним матеріалом для лабораторного підтвердження, оскільки вірус циркулює в сироватці чи плазмі, а вірусемія зберігається при хронічній інфекції. Біопсія печінки застосовується для оцінки ступеня фіброзу, але не для етіологічної діагностики; диференціацію від інших гепатитів проводять за серологічними маркерами та ПЛР. Імунітет при гепатиті С переважно клітинний з CD8+ Т-лімфоцитами та CD4+ хелперами, але часто неефективний через варіабельність вірусу; гуморальна відповідь з антитілами нестерилізуюча. Післяінфекційний імунітет відсутній, можливі реінфекції іншими генотипами. Вакцин не існує через високу мутабельність оболонкових білків; профілактика полягає в скринінгу донорської крові, використанні одноразового інструментарію та уникненні парентеральних маніпуляцій. Саме кров є правильним матеріалом для підтвердження діагнозу гепатиту С, оскільки вірус HCV є гемоконтактним з персистенцією в крові, а ключові діагностичні тести — виявлення РНК вірусу та антитіл — проводяться виключно в сироватці чи плазмі, що безпосередньо відображає вірусемію та імунну відповідь при хронічному ураженні печінки. Цей підхід чітко відмежовує гепатит С від ентеральних гепатитів A та E, де досліджують фекалії, чи від гепатиту B з його маркерами в крові, але з іншою серологічною динамікою, а також від патологій, що вимагають біопсії чи жовчі.